Механізм регулювання ОПЕК світового ринку нафти схема­тично гранично простий. Він полягає у встановленні сумарного ліміту видобутку нафти для країн-членів, коректування это­го ліміту з врахуванням положення справ з цінами на світовому нефтя­ном ринку, розподіли загального ліміту між країнами-членами і контролю за дотриманням встановлених квот.
У березні 1999 року на Конференції був прийнятий ліміт видобутку в 22 976 000 баррелів в день. Розбиття по країнах є наступною картиною: Саудівська Аравія — 7 438 000, Іран — 3 359 000, Венесуела — 2 720 000, ОАЕ — 2 000 000, Нігерія — 1 885 000, Кувейт - 1 836 000, Лівія — 1 227 000, Індонезія — 1 187 000, Алжір — 731 000, Ірак — зараз не квотується, Ка­тар — 593000.
Така схема, враховуючи роль країн ОПЕК в світових нафтових справах, покликана тримати ринок стабільним.
Проте в кінці 1997 року почалося падіння цін на нафту, а в 1998 році світовий ринок нафти охопив безпрецедентний кри­зис. Аналітики і експерти наводять безліч різних при­чин цього різкого падіння цін на нафту. Багато хто схильний возла­гать всю провину на вирішення ОПЕК, прийняте в кінці листопада 1997 року в Джакарті (Індонезія), про підвищення стелі видобутку неф­ти, унаслідок чого на ринки нібито були викинуті дополни­тельные об’єми нафти, і сталося пониження на неї цін.
Проте, на думку генерального секретаря ОПЕК Р.Лукмана, подібний спрощений і такий, що має своїй на меті ввести в заблуж­дение підхід є не що інше, як спробу сде­лать з ОПЕК “козла відпущення”. Він наводить наступні циф­ры: у 1998 році (з січня по жовтень) виробництво нафти стра­нами — членами ОПЕК в середньому склало 27,8 млн. баррелів в день, причому в жовтні воно впало нижче 27 млн. баррелів в день. Той факт, що ці показники, навіть з врахуванням більших, ніж ожи­далось, об’ємів нафти з Ірану, виявилися нижчими за рівень произ­водства ОПЕК в жовтні — листопаді 1997 року (тобто до упомяну­той зустрічі в Джакарті), наочно, на думку генсекретаря ОПЕК, свідчить про те, що це вирішення ОПЕК ніяк не сприяло накачуванню ринків надлишковою нафтою.
Р.Лукман вважає, що на самій же справі проблема заключает­ся в тому, що цінова криза в нафтовій індустрії має непо­средственное відношення як до пропозиції, так і попиту. Азі­атський фінансова криза привела до різкого падіння темпів зростання попиту на нафту в регіоні, який раніше в цьому отноше­нии був світовим лідером. Криза ця придбала такі мас­штабы, що показники прогнозів світового економічного раз­вития на 1998 рік були переглянуті і знижені з 3,5 процен­та (прогноз, зроблений в кінці 1997 року) до 2,2 відсотка в на­стоящее час, причому тенденція до того, що їх подальшому передивляється в нижню сторону сповна може зберегтися і далі. Резуль­татом такого падіння з’явилося зниження попиту на нафту в миро­вом масштабі. Мабуть, з цією логікою можна погодитися.