Важчим виявилося розділення найбільших виробничих компаній – ринкових монополістів. Проте до березня 1950 р. « велика хірургічна операція» по розукрупненню 28 японських монополістів завершилася, були закладені основи конкуренції в економіці.
Антимонопольний закон 1947 р., написаний групою фахівців з Міністерства юстиції США, забороняв створення холдингів і встановлював суворий контроль над злиттям і поглинаннями компаній. Цей закон, направлений проти ринкової дискримінації і не звичний для ділового світу Японії тих років, був зустрінутий в багнети.
Ліквідація «дзайбацу» на основі нових законів (найбільш важливий з них – прийнятий в 1950 р. антимонопольний), так само як і передивляється податкової системи, що послідував, у бік її пом’якшення для демонополізованого предпринимателя на внутрішньому ринку, ознаменували початок формування внутрішньоконкурентного середовища з рівними правами і можливостями учасників «ринкової гри». Почався розвиток малого підприємництва, в якому Японія добилася вражаючих результатів. Цей процес жорстко забезпечувався Міністерством зовнішньої торгівлі і промисловості (МВТП) і Комісією із справедливих операцій. Це не означало, що був узятий курс на повне розмивання крупних японських підприємств, які і сьогодні по критерію об’єму створеного виробничого апарату втілюють основну частину національного багатства. Зберігався принцип «трехглавости» колишніх «дзайбацу» – об’єднання в єдину координаційну структуру торгівлі, виробництва і банківської діяльності. При цьому доля відродженої «дев’ятки» (йдеться про компаніях «Міцубіси сэдзи», «Міцуї энд Буссан», «Сумітомо сэдзи», «Марубені», «Сумітомо», «Ніссо-Іваї», «Млосний», «Канемацу госе» і «Никімен») в обсязі промислового виробництва виявилося пониженим до 25% при явному її переважанні на зовнішньому ринку, де вони добиваються монополії, реалізовуючи близько 60% зовнішньоторгового обігу країни. Крім того, картелі в Японії не заборонялися, проте їх діяльність підкорялася загальнонаціональним інтересам.
Загалом, йдеться про переході, що відбувся в Японії, на ринкові правила регламентованої конкуренції на внутрішньому ринку, однакові для всіх її учасників (у тому числі для великих!), – правила, які, блокуючи монополістичні зловживання, одночасно дозволяють досягати успіху лише при високому рівні економічної конкурентоспроможності товару (його бездефектності, новизні, наукоємкій, порівняно низькій ціні). При цьому конкуренція, не дивлячись на багатоярусний субконтрактний принцип її організації на мезорівні, стає і жорсткішою, і економічно набагато ефективнішою, ніж при вживанні звичайних антимонополістичних обмежень.